helga 03-06-2009, 23:48:00написана не Толкіним і не про хоббітів, але в ній також є велична гора, до якої ми прямували (навіть дві), дракон (найсправжнісінький), і скарби, які так хотілося знайти, правда, не грошові, а духовні... в усякому разі, ми так думали. Вийшло ж ... але про все по порядку.
Я ненавиджу рано вставати. Особливо, коли вляглася спати три години тому, спілкуючись з чарівником Гуглом і фанатично шукаючи нові і нові статті, боячись пропустити бодай щось цікаве про ті чудові місця, які були ціллю нашої поїздки. На цю гарну суботню днину маршрут був таким: Луцьк — Білокриниця — Почаїв — Онишківці — Кременець — Дубно — Луцьк. Спочатку туди планувалось дописати Вишневець і Збараж, але реально оцінивши, скільки часу я буду лише споглядати краєвиди через віконечко фотоапарата і бігати по хащам, шукаючи вдалий ракурс, ці два міста були залишені на потім, разом із купанням у джерелі св. Анни, Божою горою, краєзнавчим музеєм Кременця, містично-древніми цвинтарями і тим мистецьким будиночком, про який я чула по телевізору, але не знайшла у жодному путівнику.
Отже, розліпивши нарешті очі і поснідавши, одягнувши спідницю та з хусточною в сумці, як того вимагають правила Лаври, в пів на восьму я сиділа на сидінні Пежо 406 і мріяла про звичну річ, яка зранку набуває магічних властивостей, і два чарівні склади пульсували у моїх сонній свідомості — КА-ВА... Я десь читала, що у американських індіанців племен ірокезів "кава" означає "сяюча зірка". Тож ця зірочка привела нас на заправку WOG на в'їзді в Дубно, де за магазинчиком у деревах знайшлася мила лавочка і робили досить пристойну (як для заправки) каву. На проводах біля неї сиділа дуже гарна пташка, але щойно я дістала фотоапарат, щоб зробити перший за сьогодні кадр, як вона видала якийсь звук і нагло полетіла. Ну і нехай, не буде з неї фотозірки :) А я буду ловити равликів, вони при всьому бажанні так швидко не змиються :).
Об'хали Дубно, промайнули Тараканів (його я залишила собі як доповнення до цьогорічного фестивалю Т.Бульби), ще 20 хвилин і — вуаля! - Білокриниця.
Маленьке містечко за 5 км від Кременця, ніяким замком, якщо чесно, не пахне, але натхненна світлинами з інтернету і історичною довідкою, я зраділа, побачивши зупинку "Лісотехнікум", і кинулася розпитувати, чи то справді "воно". У відповідь на запитання „Як добратися до палацу?", дядько здивовано подивився на мене, а потім замість еврики сказав "А, лісоколедж" Тоді вам прямо." Отак. Ми повернули, проїхали метрів зо 300, а прямо.... таки справді вражало!!!! За поворотом тополевої алейки, як в англійському фільмі, винирнули чарівні білі башточки і бірюзові стіни псевдоготичного палацу. Він мене зачарував з першого погляду. Досить молодий, побудований на місці згорівшого у 1806 р. замку князів Збаразьких, палац був проданий на аукціоні і знайшов своє місце в житті, давши притулок сільскогосподарській школі, а зараз випускаючи нові покоління лісотехнісних спеціалістів. А тому – трішкі історії.
Селище Білокриниця відоме з 1438 р.. На поч. 16 ст. король Сигизмунд 1 дарує землі татарину Семену Кілдашу, нащадки якого почали іменувати себе шляхтичами Білокриницькими. В кінці 16 ст. землі переходять князям Збаразьким, які на поч. 17 ст побудували тут замок, але оскільки саме на них і припинився рід Збаразьких, то далі Білокриниця переходить до власності князів Вишневецьких. Остання представниця цього роду — Францишка Вишневецька — у 1725р. виходить заміж за Казимира Радзивіла, подарувавши йому Білокриницький замок у якості приданого. Під владою Радзівілів замок приходить в запустіння, а в 1806р. вони взагалі продають його шляхтичу Чосновському. Останній почав відбудовувати придбаний замок, але пожежа не дає йому це і зробити, і далі кілька десятиліть Білокриниця лежить в руїнах. Лише в середині 19 ст. спадкоємець Чосновського будує тут чарівний палац в англійському неоготичному стилі, який щойно почав входити в моду. Через великі борги новозбудований палац у 1866 був проданий на аукціоні графу Вороніну. Непересічна і освідчена людина, вихідець із кріпаків, він покращує економічне становище Білокриниці, і передає за заповітом її у казну за умови створення тут навчального закладу для сільських дітей. За радянської влади тут діяв лісотехнічний коледж, що дало змогу зберегти палац у гарному стані. Докладніше про історію замку та його власників тут. До речі, мій улюбленний сайт Блеки про Білокриницю нічого толкового на цей раз не сказав, обмежившись кількома старими світлинами. :(
Перевівши подих від захвату і згадавши історичні реалії, збираюсь пройти скрізь чудову неоготичну арку. Біля воріт нас зустрів приємний чолов'яга і люб'язно дозволив безкоштовно походити по території, розказуючи, що туристів буває мало, часом гуляють весілля (ооо, і я так хочу!), а так коледж як коледж. Гарно підстрижені дерева у тому ж стилі, що й палац, маленьке озерце із трьома фігурами риб (певне, фонтанами), 4 жабки у кожному з кутів, дерев'яний місток, лавочки - все гарно доглянуте. Розчарував величезний басейн позаду палацу, зовсім занедбаний і з іржавим замком. Шкода, що він пропадає.
О, і ще я не сказала — повітря! Вона таке смачне і чисте, що дух захоплює, з ароматами трав, і квітів, і променями весняного сонця! Заздрю студентам, які кожен день проводять у такій красі. Сфотографувавши палац, а також відбиття у воді, сонячних окулярах, равликів і калюж, залишаємо це чудове місце і їдемо далі. Проїджаючи через Кременець видивляюся, де ж на горі видніються руїни, та потроху настрою себе на серйозний релігійний лад.
Гора перша — Почаїв. Золоті купола соборів виблискують на сонці за багато кілометрів. Я ловлю їх відблиски крізь зелень весняної трави та тішу себе очікуванням — ще трішки, і я буду там, де ступала своєю ніжкою Діва Марія.
За легендою на початку 13 ст. (близько 1340р.) тут була природна печера, у яку забрели і оселилися два самітника. Якось один з них, творячи молитву, сходив на вершину гори, як перед ним у вогняному стовпі з'явилася Богоматір. Вражений цим дивом, він покликав товариша, і вони обоє впали перед неї на коліна. Бачив образ Богородиці і пастух, що пас отару неподалік. Він кинувся бігти до вогняного стовпа, але застав лише двох самітників, які славили Бога, та слід на камені від правої ноги Пречистої Діви, який заповнився прозорою водою. Відтоді на цю гору звід усюди стікалися паломники, щоб поклонитися святині та пригубили чудотворної води, якої ніколи не меншало. Я пам'ятаю, як вперше прийшла в наш луцький Святотроїцький собор і мене причарувало зображення маленької ніжки на скриньці, і саме тоді я відчула, як легко вірити і молитися з радістю. Тому їхала у Почаїв в очікуванні дива, але дива часто бувають непередбачувані.
Вся дорога біля Почаївської Лаври повністю заставлена автобусами і авто, а тротуари поруч — сувенірними кіосками. Купую собі брошурку про історію монастиря з фото, щоб швидше зорієнтувалися, та іду в найближче кафе на площі з плетеними кріслами, щоб задовольнити бажання організму ще одним горнятком експрессо. До речі, надзвичайно смачним навіть для такого вимогливого клієнта, як я, і просто за смішну ціну — 4 грн. Хоч щось безумовно хороше у цьому місті є :).
Лавра. Зав'язую хусточку аля-мотря (ненавиджу цю традицію), заходжу у Святі ворота.... і мене поглинає швидкий мурашник туристів (не піднімається рука написати "паломників") із зав'язаними голубими парео з пальмами поверх джинсів і озброєними всіма видами сучасної техніки. Зразу біля воріт стоїть кіоск, де можна взяти такі "спідниці" і хустки в оренду під заставу грошей.
І лише після цього враження я роздивляюся чудовий архітектурний ансамбль монастиря із домінантою – Успенським собором 1771 - 1783 рр. (за проектом архітектора Готфрида Гофмана, роботи виконувались під керівництвом Петра Полейовського). Гофман майстерно використав скелясті тераси, що підіймалися вгору. Їх наростаючий ритм підкреслює ажурний силует собору. Перед собором — чудова тераса з видом на місто. В кіоску можна купити свічки і інший необхідний інвентар, причому кожному у додаток безкоштовно дається біла друкована книжечка, але про неї — потім.
В середині собор вражає багатством живопису, ліній, граней, ярусів, геометричних форм. Гра ліній, контрасти світла й тіні створюють дивне враження краси і величі. (Інформація про споруди тут і нижче— із згаданого путівника: автор тексту — Олена Гаськевич, 2006р.) Піднявши голову і насолоджуючись фантастичними світловими ефектами я простояла, аж поки не почала боліти шия. Тоді, повернувшись в реальність, роздивляюсь далі. Чудотворна ікона піднята і опускається лише під час богослужінь, свічки запалювати не можна, бо іде прибирання, а поруч ходять охоронці. Я не дозволяю собі фотографувати в церквах, але тут відчуття, що це собор, відсутнє В ПРИНЦИПІ. Стоячи біля жіночки, яка перед іконою ділиться з кимось враженням по телефону, включаю фотоапарат і роблю два кадра — вівтаря з іконою і надзвичайної стелі. Свічки складаю перед іконами, сподіваючись, що вони будуть запалені.
Обійшовши собор, знаходимо вхід до печерної церкви св.Іова. За даними путівника — три стіни її — натуральна скеля, інша — з надзвичайно яскравими вікнами, які надміром світла перетворюють церкву на музей з чудовими розписами художника Корецького, основна функція якого, як здається, — вмістити чергу туристів до печери, де зберігаються мощі преподобного Іова. Мені вона сподобалась, навіть дуже: срібна рака з мощами, а над нею — привезений з Італії балдахін із білого мармуру (творіння Леопольдо Менціоне) на фоні сірої скелі. Але ж знову — коментар охоронця "не затримуйтесь, швиденько виходьте" не дає змогу сповна насолодитись.
Також на території є чудова дзвіниця висотою 65 м із дванадцятьма дзвонами, найбільший з яких важить 11,25 тон. За повір'ям, доторкнувшись до нього можна отримати цілющу силу, сама не перевіряла :).
Поряд з дзвіницею — Троїцький собор, споруджений у 1911 році за проектом О.В.Щусева, того самого, що проектував мавзолей Леніна. Цікавий вибір архітектора :). В усякому разі, собор вийшов гарний, над входом — мозаїка за ескізами М.Реріха. (Чи це той самий Реріх, якого так любив цитувати Мулдашев? Тоді знову, як можна було робити за ескізами ЄРЕТИКА?...)
Ну ось, не втрималась. Це слово, що асоціюється у мене виключно із середньовічною інквізицією, вражає, виринувши в реаліях сьогодення. Починаю розуміти, що інквізиція була не така вже й далека від нас, і це шокує. Спочатку мене просто здивував священик, який торгувався з паломниками щодо цін за молитви, але далі він почав кожному учиняти допит і розказувати, що католики — це відступники (і Папа Римський теж?...), і що не можна молитися за людину, що відноситься до Київського патріархату, бо це гріх (!), причому настільки великий, що за нього відлучають від церкви (а як же християнське милосердя?..), і що нема Бога, крім церкви, причому лише православної (...Бог підкорюється інституту, створеному людьми?)!.. До поїздки я взагалі не дуже орієнтувалася у патріархатах, але тут таки довелось. Пам'ятаєте, я писала про білу книжечку? Отож, в ній зібрані статті по православ'ю, де все це можна почитати. Ці ж статті можна знайти на сайті Почаєва . Останній раз я таке читала у "Молоті відьом"! Не буду довго розписувати, але негативні емоції залишили осад до кінця поїздки.
Вийшовши з Лаври і навіть не подивившись на лоточки з сувенірами ( це я — і не глянула!!!), ми швиденько виїхали у напряму до Онишківців, а я нарешті переодягнулась у джинси. По дорозі був поворот до Божої гори, але чомусь відвідати її не захотілось. Та й до джерела їхали з певним острахом, що там нас зустріне таке саме середньовіччя.
До речі, жодного вказівника по трасі так і не було, добре, що моя зорова пам'ять зафіксувала маленький знак на виїзді з Кременця по іншій стороні, та ще і захований в кущах :). Дорога до джерела св. Анни не радувала зовсім, і вже на останньому повороті, побачивши гарний асфальт напроти, у мене промайнула здогадка про можливість нормальної дороги зі сторони Дубно, це ж, все таки, вже Ровенська область.
Онишківці. Знову величезна купа машин і автобусів, столиків з кременем (під яким горда назва "шунгіт":), палаток з нічними сорочками і рушниками. І сам скит, де — на противагу Почаїву — панує чудова, легка, навіть іскриста атмосфера навколо невеликого басейну із чарівною блакитною водою. Наші страхи виявились марними. Тут було СПРАВДІ добре, і я навіть пошкодувала, що не взяла нічого, щоб скупатися, зате ми вмилися і набрали цієї смачної водички із самого серця кременевих гір. Точно знаю, що сюди я ще обов'язково повернуся.
За легендою, в давнину на місці скиту з'явилась ікона св. Анни та почало бити джерело, яке протягом багатьох століть вважали цілющим. Все село взнало про чудо та прийшло до місця появи ікони, щоб урочисто занести її у храм. Але наступного ранку ікону знову знайшли на тому ж місці, і церемонія повторилася ще з більшою урочистістю. Зранку ж ікона знову перемістилась на обране місце. Тоді там поставили капличку, в якій і зберігли святиню.
В 60-ті роки 20 ст (період найжахливішого занедбання вражаючих скарбів архітектури у нашій країні) капличку закрили і зруйнували, а саме джерело засипали землею і накрили бетонною плитою. Але тоді почала гинути риба в ставках, які підживлялися цілющою водою. Люди потрошку розчищали джерело, а у 1991 його відродили повністю, та поставили над ним церкву св. Анни.
Чесно кажучи, я толком і не знала, хто така Праведна Анна, вважаючи її ще одною із святих. Соромно. Виявилось, що це мати Діви Марії, яка довгий час була бездітною у більш ніж 50-літньому шлюбі з Іоакимом, поки Господь не послав до них янголів, які і сповістили про народження дочки Марії. Розповідь про них можна знайти тут. Мені особисто не сподобалась те, що найбільшою трагедією, згідно з життєописаній, для Іоакима стала не відсутність дітей, а зневага людей і відмова першостященника прийняти дари Богу, мотивуючи це його бездітністю, а значить — тайними гріхами. Виходить так — в усіх є діти, а в мене нема, требе щоб було. Звісно, це лище мої враження і все через ІМХО :)
Також я знайшла інформацію, що у капличці раніше зберігалися чудотворні ікони Божої Матері - «Ієрусалимська» та «Онишківська», але в роки першої світової війни, коли через Онишківці проходила лінія фронту, австрійські солдати розграбували святиню. З того часу ікони беззсідно зникли. Шкода. Набравши у пляшки води з собою, ми виїхали до Кременця.
А тому — гора друга — Кременець. З драконом :). Одне з найдавніших українських міст, яке першим у Європі вистояло у 1241 р. перед монгольскими ордами, відоме своїм неприступним замком, що був захоплений лише один раз за всю історію, та й то своїми - козаками, найвідоміший освітницький центр Правобережної України 19 ст — це все нині невеликий районний центр Тернопільської області із 22 тисячами мешканців. Містечко просто чарівне із своєрідною атмосферою, розказувати про яке можна надзвичайно багато. так що завчасно прошу вибачення за довгу розповідь, втриматися від цього — просто злочин :)
Назва «Кременець» походить від мінералу, якого так багато в навколишніх горах, та в українському варіанті звучить як «Крем'янець». Прижилась же, звісно, ополячена назва. Колись на даній території грали хвилі Сарматського моря, я подільська височина, яка зараз утворює Кременецькі гори, була бар'єрним рифом. Зараз у горах створено заповідник із чарівною назвою — Медобори, за величезну кількість медоносів у тутешніх листяних лісах. На сусідній Кременцю горі Куличівці знайдені залишки стоянок доби пізнього палеоліту та Залізного віку, а історія міста ведеться ще з дохристиянських 8-9 ст. Вважають, що це було одне з перших міст, що ввійшло до складу Київської Руси. Проживали тут племена дулібів та волинянів, з якими пов'язана легенда про утворення притоку річки Ікви — Ірви. Саме так звали дочку-красуню дулібського князя, місто якого взяли в облогу авари. Царь аварів обіцяв відвести військо, якщо Ірва стане його дружиною. Але горда дівчина розірвала прислану в дар від потенційного нареченого хустинку і повернула послам зі словами: «Спочатку половинки цієї хустинки зростуться, перш ніж я піду заміж за некоханого!». Царь розлютився і пішов наступом на місто, але сили були нерівні і скоро дуліби почали програвати. У бою загинув батько Ірви, і тоді вона сама взяла меч з його рук і почала оборонятися. Бачучи, що взята в кільце ворогом, дівчина, щоб не датися їм живою, кинулася зі скелі. З її очей капали сльози, які і утворили річку. Отак через гордість (щоб не писати дурість) однієї дівчини загинув її батько та все населення міста. Чи не більшим героїзмом було би відвести нещастя від рідного міста, ставши (який жах :) царицею аварів?..
Перша згадка про поселення у літописі датується 1227 роком, у зв'язку з битвою волинського князя Данила Романовича і угорського короля. У польских же записах Кременець згадується уже у 1064 р, де сказано, що місцевий боярин передав ці землі польскому королю Болеславу 2. Первісний руський город, збудований на Замковій горі з дерева і землі, був настільки неприступним, що вистояв перед ордами Батия та хана Куремси, але був розібраний на вимогу хана Бурондая у 1259р., який погрожував спостошити волинські землі. Далі понад сто років Кременець не могли поділити між собою Литовське, Польске та Угорське князівства, аж поки у 1382 р. литовські князі остаточно закріпили його за собою. В цей час відбувається будівництво мурованого замку, у якому приймали участь польський король Казимир 3, угорський король Людовік Анжуйський та литовський князь Гедимінович.
У першій половині 15 ст. Кременець стає центром Кременецього повіту, який, змінюючи свою конфігурацію, проіснував до кінця 18 ст. Тут перебуває з двором та приймає іноземних послів з Франції, Англії, Новогорода та Пскова ведикий князь литовський Вітовт. У підземеллях кременецього замку вісім років томився суперник Вітовта князь Свидригайло, аж поки у 1418р за допомогою князів волинських Острозького та Носа вирвався на волю та здобув престол. Саме з його рук Кременець першим з волинських міст отримав у 1438р. магдебурзьке право.
16 ст подарувало Кременцю одну з найколоритніших фігур того часу — Бону Сфорцу, якій у 1536р. він дістався від чоловіка Сизизмунда 1 Старого. Вона уміло управляла містом через своїх старост, укріпила і добудувала замок, встановила систему грошових та натуральних податків, перетворила Кременець на один з провідних економічних центрів Волині та залишила по собі величезну купу цікавих легенд, хоча, фактично, так жодного разу тут і не побувала.
Перший раз з цією історичною постаттю я познайомилась у романі Галини Аудерської «Королева Бона». Звідти і був винесений образ освідченої власної розумної жінки, улюбленним словом якої було «Presto», і яка так і не досягла того своєрідного щастя, до якого прагнула. Враження, звісно, наївно-юні, але повністю відповідають віку, у якому я читала книгу. Постать же Бони настільки цікава і неоднозначна, що хочеться розказати про неї більше.
Бона Сфорца д’Арагона (лит. Bona Sforca, італ. Bona Sforza d’Aragona) народилася 02.02.1494р.і була донькою міланського герцога Джовані Галеаццо Сфорца (Giovanni Galeazzo Sforza) та Ізабелли Арагонської. Саме принцесса Ізабелла, за однією з версій, і є всесвітньо відомою «Джокондою» Леонардо да Вінчі, і під час написання портрету вона була вже вагітна Боною. На цьому зв'язки між Леонардо та сімейством Сфорца не закінчились. На початку 16 ст. він працював над прикрашенням міланського замку Сфорца (итал. Castello Sforzesco), а також намалював чудовий портрет юної Бони. На жаль з замкових робіт до нас дійшли лише пергола та рукопис з літературними дослідами. До речі, саме образ фортеці Сфорца ( а саме форму башен та корону зубців на стінах) взяли за основу міланські архітектори, що працювали над московським Кремлем.
У 1518 р молода Бона ( «...які 24?! 18, максимум 19 років», як наказувала їй мати) стала другою дружиною 51річного польського короля Сигізмунда 1. Про те, що шлюб був вдалий, а король у повному розцвіті сил, свідчать шестеро (!) народжених дітей. Оце так бажання продовжити свою династію :) Королева була королевою і в материнстві — першочерговою справою було вдало пристоїти дітей, а не дарувати їм свою любов. Не можна не відмітити, що і в цьому вона була на висоті: донька Ізабелла стала королевою Угорщини, Софія — герцогинею Брауншвейг-Вольфенбюттельською, Катерина — королевою Швеції, а Анна Яггелонка вийшла заміж за трансільвансього князя Стефана Баторія, який у 1576 р після того, як Сигізмунд 2 Август помер не залишивчи спадкоємця, і став королем Речі Посполитої.
Властолюбива, розумна, вникаюча в королівські справи Бона, вихована на диктаторських трактатах Макіавеллі і Каллімаха, візразу не сподобалась польским магнатам, але їм доводилося підкорюватись королеві, адже вона буда справжньою Сфорца (італ «sforzzare» - "змушувати, нав'язувати свою волю:).Фактично саме Бона багато років керувала Польщею, тримаючи престарілого короля у своїх тендітних руках. Потрапивши до Польщі, вона з самого початку намагалася зміцнити політичну владу та економічну потужність монархії, а також обороняла державні землі від спроб привласнення їх магнатами. В історії Польщі немає іншої жінки, яка б стільки зробила для реформування аграрного господарства і ретрансляції культури Ренесансу. Як казав іронічний блазень короля Станьчик, "ще жодна з королев Польських не забивала свою голову думками про скотину", на що Бона відповіла: "саме через це навіть у спокійні часи придворні поети вчать знать, як правильно обсмоктувати кісточки". Зі своїм блискучим розумом Бона не розуміла, як з такою кількістю родючих земель та густих лісів, підвласних територій і міст можна мати пусту казну. (Що би вона зараз про нас думала?:) Започатковані нею принципи інтенсивного ведення господарства (меліорація, покращений оборот насіння), посиленого, але унормованого оподаткування, закладені в її чисельних маєтках, згодом були розповсюджені по всіх державних маєтках Великого князівства Литовського(так звана Валочна реформа 1557 р.), а до кінця XVI ст. нововведення були прийняті більшістю землевласників.
Змінам піддався і королевський двір. Напівіспанка-напівітальянка, вихована при розкішному дворі Лодовіко Сфорца під час розквіту Ренесансу, Бона вважала Полонію дикою і варварською. Вона привезла із свого рідного Барі численне оточення італійців, спеціалістів різних галузей, у тому числі кухарів, які значно вплинули на поширення найновіших західноєвропейських культурних і технічних досягнень, споживчих вподобань епохи Ренесансу, а також на удосконалення меню. Було зменшено пиятство і обжорство, а застілля набули рис європейської витонченості. Дами змінили стиль одягу та навіть ввели в моду декольте :). З діяльністю Бони пов’язують появу та поширення у меню аристократів екзотичних східних фруктів – апельсинів, лимонів, гранатів, фіг та приправ – шафрану, фенхелю, імбиру, кориці, цукру, а також оливок, каштанів, родзинок, марципанів, рису тощо. Найяскравішим нововведеннями епохи Бони вважаються салат та інші овочі, а також уведення у користування виделки, яку до тих пір польська знать навіть не знала. Королева виписувала з Італіїї нові сорта дерев і квітів, перетворюючи облізлий сад на Вавелі на розкішний парк.
Напевно, їй варто було народись чоловіком, стільки рис справжнього розумного правителя були притаманні цій красуні, у віки, коли основна роль жінки, а тим більше королеви, зводилась до народження спадкоємців. При чому лише хлопчики мали ціну, дівчата були майже карою. Ще при житті чоловіка Бона добились признання сина Сигизмунда Великим князем Литовським та помазання його у 9-ти річному віці на Польский престол— річ нечувана на той час. Але підрісший Август, яким Бона сподівалась керувати й надалі, не хотів залишатись під маминою спідницею, та після смерті батька у 1548р.та нещасливого короткого шлюбу із Єлизаветою Габсбург, він одружився із представителькою найсильнішого магнатського клану країни — Барбарою Радзивілл, змусивши Бону носити новий титул королеви-матері. Це для неї було ударом, але найбільшою трагедію стала коронація Барбари, після того як стільки років Бона ворогувала з Радзивілами, обираючи їх майно та не допускаючи до влади. І тут власний син підсунув їй такий подарунок! Невдовзі після коронації Барбара померла у жахливих муках, і вся країна була впевнена, що її отруїїла Бона. Навіть ходить легенда, за якою Сигизмунд 2 заборонив дружині будь що прймати з рук матері, але Барбара його не послухала. Вона взяла половинку яблука, коли королева надкусила іншу, наївно вважаючи, що так нічого не станеться. Але Бона розрізала яблуко ножем, який був отруєний лише з однії сторони, і таки зробила свою чорну справу. Мені особисто ця легенда здається такою собі інтерпретацією Білосніжки, де все сходиться, навіть половинки яблука, крім щасливого кінця, на жаль. В реальному житті, як ми знаємо, все було зовсім не так, і Барбара померла не від отрути, а від раку, але це вже інша історія, і про неї я розкажу в рамках подорожі до Олики.
У розпачі Сигизмунд вигнав Бону з країни якою вона правила 38 років, змусивши перед цим підписати купу паперів на передачу майна (лише з Кременця вивезли кілька тисяч возів усякого добра). Офіційна версія: королеві треба було змінити клімат і підлікуватись. Так обіднівша Бона повернулася у рідне містечко Барі на півдні Італії, де прожила трохи більше року і померла, отруєна власним лікарем, за яким стояла тінь іспанського коороля Філіпа 2. З ціїє цитуації можна винести одну мораль: не варто давати гроші в борг! Нещасна Бона додумалась дати в борг частину вивезеної казни Польщі, а саме — 420000 золотих дукатів, на ті часи просто неймовірну суму, яку Філіп — звісно - вирішив залишити собі. Чому Бона дала гроші Габсбургам, яких вона усе життя ненавиділа, для мене особисто загадка, якщо знайду десь — розкажу. Після її смерті Сигизмунд вирішив добитись повернення грошей, яких йому жахливо не вистачало на війну з Московією. Варто відмітити, що йому це вдалось, правда не золотими, а срібними талерами і полуталерами, які візувались вензелем польського короля із датою «1564» Ці монети ще кілька десятиріч ходили по території величезної країни, поки їх не спромоглися викупити у населення. Так закінчилося життя великої розумної королеви, ніким не коханої та настільки неосяжної для нашого народу, що пам'ять про неї здоблена безліччю легенд, з яких вона постає такою собі польскою сумішшю Мессаліни із Дракулою.
Так за однію з легенд, у замковій башті кременецього замку Бона влаштовувала собі купелі для продовження молодості. Не звичайні, звісно (про що ж тоді складати легенду:), а криваві: зверху на решітку, вкриту шипами, кидали молоду невинну дівчину , а під решіткою стояла Бона і омивала своє тіло її кров'ю. Такою смертю померли 300 кременчанок. Напевно, далі дівчата ще в дитячому віці дарувала свою цноту першому ліпшому, аби тільки не ставати гелем для душу Бони. В усякому разі, мені це здається досить розумним. Не розумію лише, чому всі герої обов'язково мають бути сексуальними монстрами з кривавим ореолом. Так за іншою легенодою, пристрасна королева влаштувала собі гарем з гарнізону фортеці, про що взнав пристарілий Сизизмунд. В гніві після проведеного слідства, яке визнала цей факт правдивим, (цікаво було б почитати, як вони признавали:) зраджений чоловік наказав стратити усіх 500 (!) солдат. Але Бона вблагала його залишити життя кожному 3, 9 і 27 воїну (за іншою версією 3,7,21-ому), і саме завдяки їй ми тепер п'ємо ці тости за жінок (або, відповідно, за любов). Мені ця легенда особливо нелогічна. Ну як можна не лише не наказати королеву за таку оргію, а ще й дати вблагати себе бути милосердним настільки, щоб залишити коханців дружини живими? І якщо історія володіє фактами, коли французьких королев за одного коханця заточувати у в'язницю і обривали голову (в усіх країнах є така традиція — остригати прелюбодійку), то тут все це ніби нормально, король стратив пару сотен захисників міста і далі потакає примхам дружини. Воїістину, народна логіка як і жіноча — або її немає, або вона надзвичайно своєрідна :).
Ше одна творчість — ніби Бона хотіла спокусили монахів із Черної гори, яка розташована поруч Кременця. Але монали вели праведне життя і не піддалися чарам королеви, за що і постраждали. Обурена відмовами Бона наказали живцем поздирати із них шкіру та зробити місток з неї від свого замку і до монастиря. Отаку силу має лють відштовнутої жінки. Бійтеся, чоловіки :) Кажуть, Бона і досі не заспокоїлась і її привид кожну Пасхальну ніч гуляє руїнами замку із зажатими у губах ключами від скарбниці, і лише сміливиць, який відважиться поцілувати привида, заволодіє ними. (дорого коштує на тому світі чоловіча ласка:) Його Бона сама відведе до скарбів, але відчинені вони будуть лише доки б'ють пасхальні дзвони, а далі зачиняються, і якщо замешкаєшься — просидиш до наступного Великодня. Такі історії гуляють між руїнами замкової гори, якій дали ім'я польскої королеви. Але я щось занадто довго зупинилась на цій постаті, тому продовжу розповідь про історію Кременця.
У першій половині 17 ст. місто стає важливим осередком культурного і релігійного життя. З'являється монастир францисканців, відновліється життя у Спаському монастирі, виник православний Богоявленський монастир, а також школа, друкарня та шпиталь, якими опікувалося братство. Під час Визвольної війни був зруйнований козаками Кременецький замок, безкінечні війни другої половини 17 ст. розорили Кременець. Місто ополячують та окатоличують, створюючи тут 4 католицьких та уніатський монастирі. У 1795 р. під час третього поділу Польші Кременець відходить до Російської імперії.
У 1805р. тут відкривають Волинську гімназію, яка згодом переорганізовується в ліцей. Саме цей навчальний заклад на півстоліття повністю змінив обличчя міста, забезпечив йому славу найголовнішого на Правобережній Україні центру освіти і науки та дав з легкої руки міністра освіти Російської імперії Петра Завадського образну назву «Волинські Афіни». Крім обов'язкових загальноосвітніх предметів (польська, латинська, французька й російська мови, географія, мораль, математика, фізика, хімія, натуральна історія, логіка, історія, право й література), учнім викладали також факультативні курси — вищу математику, астрономію, механіку, гідравліку, городництво, рільництво, анатомію, фізіологію, хірургію, акушерство, ветеринарію, грецьку мову, бібліографію. Ви собі таке уявляєте?!! При цьому навчання було безкоштовним (!!!), платили лише за предмети фізичного та естетичного виховання (верхова їзда, танці, музика, малювання, тощо). Бібліотека була найбільшою окрасою ліцею: 34 378 томів різноманітних праць! Основу її становила бібліотека останнього польского короля Станіслава Августа, придбана Тадеушем Чацьким ще до відкриття гімназії. Також у школі були споруджені астрономічна обсерваторія, метереологічна станція, фізичний, метеорологічний і нумізматичний кабінети. Лише за цими даними можна судити про рівень закладу.
Після поразки польського повстання 1830-1831рр. Кременець нарешті утратив риси польского містечка і набув вигляду міста Російської імперії. Замість польської мови була запроваджена російська, закриті католицькі монастирі, а Литовський статут замінили російським законодавством. Наступні сто років Кременця майже не торкнулися. А далі пройшла війна, яка вписала назву Кременця біля операції Брусиловського прориву, почалася революція, коли влада змінювалася зі швидкістю світла (щонайменше 7 разів). За ризьким договором 1921 р. Кременець переходить до Польщі, і місто знову оживає. (Комплімент нашій владі :). Тут створюється потужний Кременецький ліцей (одним з найвідоміших вихованців — Улас Самчук), нові фабрики і заводи, впорядковуються вулиці, засаджуються ліси. Діє в місті товариство «Просвіта» та православна духовна семінарія.
У 1939р. Кременець увійшов у територію СРСР. Що було далі — репресії, 2 світова війна, розправи з євреями, що мучились у Кременецькому фашистському таборі, бррр. Зараз Кременець потрошки починає оживати. Його багатюща історія дарує надію, що зовсім скоро життя тут буде справді європейським, як це місто і заслуговує.
Повернувшись в Кременець, ми рази три проїхали по вулиці з Білокриниці на Почаїв, перш ніж виїхали на Шевченківську, яка і є цетром міста. Основною спорудою, яка наразі нас цікавила, було кафе — яке небудь, аби можна було перекусити. В тисячний раз переконуюсь, що голодний чоловік страшнішний за «Крик 2» - Сережка готовий був роздерти всіх і вся, щоб задовольнити свій природний інстинкт :). Прямо в центрі біля Приватбанка ми побачили єдине в місті, як нам сказали, літнє кафе «У Людмили» і з надією відправились туди. Зверху на нас споглядали мальовничі руїни замку, які мені не терпілось побачити ближче. У кафе нам довелось ще хвилин 25 чекати свій обід, бо у них «багато замовлень», тобто зайняті аж 4 столики:). Невистачає тут «Пузатої хати», або я просто не знала,
|
Гости не могут оставлять комментарии.
|
|
Статьи
Пользователей
Всего пользователей: 1925
Статистика
Утилиты
Файловый архив